Нарешті розгібся з роботою, і можу шось написати...
Ех, студенти, студенти... Останній раз був для мене цей день теж мій день.
Але який він був!
Спочатку робота, але то таке... Потім була зустріч і кафешка "Ель-мате" біля Льва Толстого, кальян, мате, сміх, філософські розмови, повна розслабленість і легкість.
А потім були смски, і смски ці змушували діяти. Все, хватить мате, йдемо. "Вибач, не буду тебе проводжати, маю справи" - "Добре, напишеш".
- "Привіт, ти вдома?"
- "Так, вдома"
- "Я вже поруч, вийдеш?"
- "Одягаюсь"...
Так почалась друга частина вечора... Чи ночі...
Кухня в моїй хрущовці, велика свічка, "Бехерівка" і "Швепс". І пофік, шо всі сплять, пофік шо неправильно, пофік шо я змушений робити вибір, я правильно обрав, я знаю.
- "Давай ніколи більше не будемо бачитись"
- "Не хочу сьогодні про це говорити, взавтра скажу"
- "Пообіцяй, що ніколи не будеш мені двонити і писати"
- "Я буду дуже, дуже, дуже старатись"
- "Я теж буду старатись"
І були сльози, і були поцілунки, і було так добре і так болісно... Все так просто, як не було ніколи. Все, в чому не признавались навіть собі, було відкрито. І все було зрозуміло без слів. Але слова мали бути, вони відкривали ту правду, що ніяк не відкривалась.
І було це названо словом "ПРОЩАННЯ".
А потім був ранок. І здавалось, що зараз марево щезне, і залишусь сам у холодному ліжку...
Але ранок настав лише ввечері, і був він ранком новиї ери почуттів. почуттів і життя. То було прощання із дружбою, яка тривала більше року, яка була абсолютно неправильною але без якої все рівно не можна було. За ніч дружба зникла назавжди, перетворившись в щось набагато більше. В щось, що було недоступно ніколи і ні з ким.
А ще ввечері був захід не зійшовших сподівань, які почались і закінчились всього за 3 дні. Але вони мали бути, щоб було "ПРОЩАННЯ"...